Досконалості бій

Прочитала одну статтю в інтернеті, яка наштовхнула мене на глибокі роздуми, адже читаючи - у кожному реченні впізнавала себе.

"Комплекс відмінниці" він же перфекціонізм. Почну з себе, а далі перейду до узагальнення.

Ще з дитинства у моїй голові заклалась своєрідна ідея, що завжди і все я маю робити краще за інших, у справі, за яку беруся, обов'язково маю бути перша. І коли щось іде не так, для мене це кінець світу. Все ж має бути ідеально і не інакше.

 Поступивши на журналістику, цей "комплекс відмінниці" не дає мені спокійно жити: я ЗАВЖДИ порівнюю себе з іншими, притуплюючи цим самим свою самооцінку. Навіть самі незначні промахи означають катастрофу. Та раніше я навіть не думала, що це проблема. Просто я вже звикла завжди бути першою, і лише прочитавши статтю - справді задумалась.

 В основі цього комплексу лежить навіть не бажання бути ідеальним, а банальні фобії, як на мене. У нас з дитинства закладений страх не відповідати очікуванням (батьків, вчителів, знайомих). З цього "виростає"  величезна невпевненість у собі. Надмірне бажання батьків зробити своїх дітей ідеальними нав'язує нам зовсім інше бачення світу. За двійки нас сварили, за п'ятірки хвалили. Ми засвоїли: помилки - це ганебно і негідно. Більш того, трійки і четвірки теж не робили батьків  щасливими. Рідко хто у відповідь на пред'явлений щоденник не чув суворого запитання: "А чому не п'ять?". Таким чином можна на 100500% погодитися із Фрейдом: "Всі наші проблеми родом з дитинства". Нам нав'язують погляд, що ідеальним можна бути і навіть треба.

Я перфекціоніст. . Навіть на прикладі того самого інстаграму: у мене всі фото мали бути в одній кольоровій гамі, щоб не лише кожна фотографія була крута, а й  загальна картинка виглядала гарно.

З одного боку це добре: адже бажання бути найкращим у певній сфері, це певною мірою самовдосконалення( не люблю я тепер це слово). Та якщо це вже переростає в "хворе захоплення"?

Насправді, проблема перфекціоніста не в тому, що він намагається робити все ідеально, проблема в  тому, що він занадто багато думає про те, як зробити все ідеально. 

 «Оооось, треба зварити борщ, а його варять тільки на кісточці, а у мене немає м’яса на кісточці, треба одягнутися і йти в магазин". 

І така ситуація є у багатьох людей, адже з дитинства нам постійно казали: "Ти маєш бути найкращим. Маєш гарно вчитися. Поступити в університет та закінчити його з червоним дипломом". Та навіщо мені це все? А може я буду щаслива працюючи офіціантом в кафе. Це все довбані стереотипи, які широко поширюються на усе суспільство.

Найважче, коли маєш комплекс відмінниці, дозволити собі помилятися. Здається, що це взагалі непоєднувані речі. Маю  подякувати університету за те, що тут я звикла до того, що «на 5 знає тільки Бог» . Я зрозуміла, що бали і рейтинги не показують вкладені сили чи отримані знання. І що досвід, отриманий після того, як ти «облажався» -  є найціннішим.

Щоб подолати цей комплекс, потрібно докласти неабиякі зусилля. Адже судячи по - собі, мені дуже складно зробити щось не ідеально. От каже мені Руся: "Напиши блог на саму тупу тему. Або виклади взагалі не вдале фото". Та я не можу...

Тому я зробила для себе такий висновок: так, іноді перфекціоніст в мені заганяє мене в страшенну депресію, та я навчилася сприймати себе з усіма своїми первагами і "заскоками". Саме вони роблять мене оригінальною і унікальною(дуже гучно сказано), трохи навіженою або розсіяною. Я  не робот, запрограмований на дію, не зомбі, що йде до своєї мети. Варто просто навчитися миритися зі  своїми недоліками - вони допоможуть  уникнути синдрому нав'язливих станів та інших хвороб  "досконалості".