Вже більше двох місяців
я навчаюся в університеті. Тому вирішила поділитися враженнями і порівняти
навчання школяра і студента.
В школі знання нам
надають примусово (не в прямому розумінні звісно),
в тому значенні, що нам забивають баки тоннами непотрібної інформації. Особисто
я досі не можу зрозуміти: навіщо днями і ночами зубрила ту алгебру, хімію і
фізику, якщо я природжений гуманітарій? Що мені
у житті дасть геометрія? Буду іти в ТЦ купувати стіл, виміряти його кут
в градусах і вираховувати тангенс?
Пам’ятаю, скільки
сліз було пролито перед тими довбаними контрольними. І всерівно. Скільки б я не
вчила ті теореми, не вмію я їх застосувати на практиці, хоч вбийся. Скільки
разів я ридала через «4» чи «6» (оцінку) з математичних наук. Та лише в 10-11
класі я забила на те, що в апріорі не вмію робити. Просто стала дивитися на ці
речі простіше. Ну і нехай у мене 6 балів з алгебри, зате «10» з української мови та світової
літератури. Ну а зрештою, я ж нічого не втратила. Так, я не знаю теорему
Піфагора і таблицю Мендєлєєва, зате я вмію викрутитися з будь-якої
ситуації. А є діти, які ідеально знають всякі ці штуки, але вони зовсім не
вміють прийняти рішення, зробити вибір у житті. Хіба не цьому має вчити нас
школа: саме там нам мають "привити" любов до навчання, знаходити вихід з будь – яких ситуацій та вміти просто жити. А з того всього виходить навпаки.
У школі, на мою
думку, кожен вчитель зациклений лише на своєму предметі, і йому байдуже на всі
твої інші проблеми. Ти зобов’язаний знати саме його предмет, а все інше його не
гребе. І так по - колу. Ніхто не піде на поступки. Але ж діти – не роботи, і
знати все не можуть.
А ще особисто мене( та і судячи з розповідей
моїх одногрупників, не лише мене) школа виховала як замкнену у собі та закомплексовану
людину, яка має думати і дивитися в одному напрямку, як і більшість. Та якщо ти маєш власну думку на ту чи іншу ситуацію ти автоматично стаєш «ізгоєм»
у суспільстві. Тебе ненавидять вчителі та однокласники, просто через те, що ти
відрізняєшся від них. Ти не хочеш бути «як з одного інкубатора», а намагаєшся бути
особистістю.
В університеті
все ж інакше. Він дає свободу та можливості. Тут, ти вільно висловлюєш свою думку.
Коли вступаєш в дискусію з викладачем(без
фанатизму, звісно), тебе ще й хвалять за це, адже ти маєш свою точку зору і
маєш повне право бути почутим. Тут, ти не боїшся сказати щось не так, адже ми
лише вчимося, і варто вміти визнавати, що чогось не знаєш. У школі ж, якщо ти щось не знаєш – ти тупий.
Пам’ятаєте, як отримавши «2» на уроці, одразу
в голову приходила думка «Мама мене «вб’є»» Але ж оцінка це суб’єктивне бачення
ситуації: хтось оцінить у «10» балів,
хтось у «2». Лише в університеті я зрозуміла, що важливий не бал, а те, що є в
голові. Ставши студентом – ти обираєш шлях, яким будеш іти усе життя. Звісно,
можна помилитися, та завжди є можливість повернутися назад, адже надзвичайно
важливо обрати те, що буде приносити задоволення і дохід, а не лише «працюю,
тому що мушу працювати».
Ось таке моє
бачення на життя студента та школяра. Погоджуєтесь чи ні, чесно, саме у цьому
випадку - мені байдуже. Адже ситуації у всіх різні, та і школи з вчителями різні.
Хтось зрозуміє усе написане вище, хтось буде здивований. Та це життя. Це шлях.
І у кожного він різний.
Комментарии
Отправить комментарий