Усе місто вкрите снігом, вулиці мерехтять різнокольоровими
ліхтариками, на площі стоїть святкова ялинка. Усі в очікування свята, та лише
не я…
Далекий 2013
рік, 20 грудня. На годиннику 10:00. Час
вставати, адже сьогодні ми з мамою запланували візит до лікаря, який я
відкладала так довго. Терпіти не можу
людей у білих халатах і все, що з ними пов’язано. Та мама наполягла на своєму.
Її дуже турбує стан мого здоров’я. Останнім часом я погано почуваюся.
Слабкість, біль у суглобах та підвищену температуру намагалася приховати, але
згодом мама помітила, синці, які безпричинно почали з'являтися у мене на тілі.
Тож не дивно, що вона забила на сполох і
зателефонувала лікарю. Якихось дві години часу – і ми вже в гематологічному
відділені, адже сімейний лікар сказав, що можуть бути проблеми зі згортанням
крові. Ще півгодини – і ми в лабораторії, робимо пункцію кісткового мозку. Суть
цієї процедури полягає у виконанні проколу тазової кістки або області грудини
за допомогою товстої голки, в процесі якого вилучається певна кількість
кісткового мозку для подальшого дослідження з використанням мікроскопа. Час
очікування вердикту тривав для мене цілу вічність.
25 грудня: день, який перевернув усе моє життя з ніг на
голову. Черговий візит до лікаря, цього разу вже до онколога.
– На жаль, у мене
для вас невтішні новини. Кістковий мозок виробляє багато аномальних білих
кров’яних тілець, які називаються лейкозними клітинами. Вони не виконують
функції нормальних лейкоцитів, ростуть значно швидше і їх зростання не
припиняється, коли він повинен зупинятися у здорових клітин.
В той момент земля пішла з-під ніг, а в голові було тисячі
думок. Я ненавиділа себе за те, що так довго відтягувала цей чортовий візит.
Страшний діагноз: гостра лейкемія (рак крові), який змінив усе моє життя.
Ніколи не вірила і не повірю у те, що рак лікується. Ніколи. Діагноз, який
забирає життя тисячі людей... Та що найголовніше і найдурніше у цій хворобі:
вона роками може протікати безсимптомно. Я боялась уявити: а що буде далі? Мені
страшно, та в той же час я ненавиджу увесь світ. Чому я?! За що?! Невже у мої
15 років я помру, а зі мною і усі мої бажання та мрії? Ось так швидко усе закінчиться?
Мені було дуже погано. І я могла лише уявляти, як почувалася
мама: єдина дитина у сім’ї і такий страшний діагноз. «Лейкемія – це не вирок, –
казав лікар. Гарантії давати у своїй професії я не можу, адже рак – штука
непередбачувана. Ніколи не знаєш, що тебе очікує наступного дня. Сьогодні тобі краще, а вже завтра твоє серце не б’ється. Та
кожному своєму пацієнту я казав, кажу і буду казати: варто лише вірити у своє
одужання та не опускати руки, і все буде добре…».
Дорогою додому у машині була мертва тиша. Це був перший раз,
коли ми з мамою не мали що сказати одна одній.
Комментарии
Отправить комментарий