Журналіст – це…?

Вже зовсім скоро одинадцятикласники завершать свій шлях навчання у школі й будуть вступати до ВНЗ. Знаю, що з кожним роком  попит на таку спеціальність як «журналістика» - зростає. Та чи знають ті, хто свідомо обирає цю професію– хто такий насправді журналіст?

«Хочу стати журналістом, адже люблю подорожувати, фотографувати і спілкуватися з людьми», - знайома фраза, чи не так? Мабуть, відсотків дев’яносто тих, хто обрав цю сферу аргументує свій вибір саме так.  А тепер увага, піпл: якщо ви думаєте аналогічно –  вам пряма дорога на факультет туризму. Тому що журналіст не подорожує, не спілкується з людьми і не фотографує. Хоча, кого я буду вчити. В одинадцятому класі відповідала аналогічно. Тож, щоб не повторювати моїх помилок, а обирати журналістику свідомо і не дивитися на цю сферу крізь рожеві окуляри – пишу цей пост, де розповім, хто ж він такий, журналіст.

Журналіст – людина, яка займається збором, обробкою та розповсюдженням інформації у ЗМІ. Він  комунікує із соціумом і певним чином впливає на суспільну думку. Це людина, яка  бере інтерв'ю, приймає участь в прес-конференціях, збирає інформацію з різноманітних джерел. Журналіст пише і говорить на загальні теми або ж спеціалізується в профільних областях: культурі, спорті тощо. Деякі журналісти - кореспонденти, лише отримують і передають новини. Хтось працює редакторами: їм доводиться вибирати новини і редагувати їх. Звучить все так класно: брати інтерв’ю у відомих людей, вести свою програму на радіо чи телебаченні… А як же є насправді? Щоб наглядно усе показати спробую описати один день журналіста. Та навіть не просто описати вигадану історію, а використати власний досвід та розповідей журналістів із досвідом. Отож, погнали.

Неділя, 7 ранку. За вікном сильна злива, гроза і дуже холодно. Дзвінок телефону:

-Привіт, спиш? Хоча ні, вже не спиш. Щойно мені зателефонував прес- секретар патрульної поліції – на Довженка збили людину. Тож за п’ятнадцять хвилин маєш бути там: вивідуєш обстановку і здаєш мені матеріл. На все про все даю тобі півгодини.

Намагаюся спросоння роздуплитися: хто мені телефонує і що він від мене  хоче у таку рань. Чую голос свого керівника і розумію про що йде мова: знову робота у вихідний день.

-Але я не можу. Ти бачив, що твориться на вулиці?! Та й я живу в іншому кінці міста. Невже немає кого відправити замість мене? Я хлопцю обіцяла провести день разом, давно не бачилися з тієї роботою.

-Слухай, давай ти мною ще керувати будеш. Мене не цікавить ні твоє особисте життя, ні тим більше твої плани. Ти – журналіст. Є актуальна новина. І от я навіть не знаю, чия робота  її  висвітлювати.

З редактором сперечатися не було сенсу, тож за 10 хвилин я була вже там. Як виявилося, людину збили насмерть. Знаєте, пити каву і їсти круасан біля трупа – для мене вже не новина. Поговорила з поліцейськими, взяла коментарі у свідків і вже почала писати замітку,. Аж раптом знову дзвінок і знову редактор. Як виявилося, журналіст, який мав бути на пресці з організаторами фільму – захворів. А я з самого ранку вже працюю, тож можу піти і на ще одну подію. Дивлюся на годинник  і розумію, що додому зайти не встигну.

В одній руці тримаю каву з круасаном, іншою – пишу новину. Ноги в той час плетуться в сторону центру.  Раптом згадую, що сьогодні ще й моя черга моніторити новини на сайт. А окрім цієї аварії – я більше нічого не знаю. Тож допиваю поспіхом каву, а круасан ховаю в сумку до найкращих часів. Публікую новину про аварію, додаю кілька фото(обов’язково фотошоплю моменти, які людям бачити не потрібно) і починаю гуглити усі Франківські офіційні сайти. Знаходжу новину, переробляю і публікую.

За кілька хвилин залітаю у кінотеарт: мало того, що запізнилася, так ще й впала при вході і облила кавою охоронця.  Вибачилася і зайшла у зал. Мокрою куркою серед сухих голубок була лише я. Намагаюся підхопити розмову, але раптом дзвонить коханий. Чооорт. Я забула його попередити. Підіймаю слухавку і намагаюся пояснити, що сьогодні знову не вийде зустрітися. Раптом чую, що усі навколо затихли: щось надто голосно я говорила. Тож розумію, що сидіти далі тут буде соромно: час змиватися. Виходжу на вулицю і думаю, як же написати матеріал: і що найголовніше, яку цитату дати? Починаю писати і знову дзвонить телефон: це редактор.

- Що там, як справи? А хоча  і так знаю, що все чудово. Я тут подумав, якщо ти вже вийшла на роботу, була на двох подіях, то можеш і в редакцію прийти. Тоді на наступні вихідні я вже тооочно тебе не потурбую. Просто з’явилися дві цікаві теми, які потрібно висвітлити. Тому, я на тебе покладаюся. Чекаю, до зустрічі.

Ех…Вже і так день зіпсовано, втрачати мені нічого. Черговий вихідний, який проведу на роботі.

От через таку невеличку історію намагалася показати, що на вас чекає, якщо оберете цю професію. Просто варто усвідомлювати, що бути журналістом – нелегко. Це надзвичайно відповідальна справа, яка вимагає певного способу життя і певного способу мислення. Часто журналісти мусять виконувати небезпечні завдання, ті, які можуть загрожувати їхньому здоров’ю і життю, а також суперечити особистим поглядам. У вас не буде вихідних і ви завжди маєте бути готові до того, що незважаючи на Новий Рік, день народження подруги чи смерть кота – ви будете змушені вийти на роботу. Вам доведеться писати не дивлячись на те, є у вас сьогодні натхнення чи ні.

Особисто я довго вагалася: моє чи ні. Можу з упевненістю сказати, що по-справжньому зрозуміти, чи бути тобі журналістом - можна лише практикуючись. Так, це дуже складно. Іноді ти не хочеш кудись йти, щось робити. У тебе величезне бажання сказати усьому світу «я у хатці» й просто спати протягом цілого дня. Але, коли ти бачиш свій матеріал опублікований в газеті, коли тебе хвалить редактор за правильно виконане завдання – ти забуваєш про усе.

Якщо ж ви все  таки вирішили стати журналістом, пам’ятайте про те, що цей шлях надзвичайно складний. Ця професія вимагає постійної праці над собою, боротьби з лінощами і своїм власним я. Це дуже довга практика для того, щоб здобути усі знання, навичики й стати справжнім професійним журналістом. 

Обирайте професію свідомо! Успіхів!